Імена які давали байстрюкам

Коли дитина з'являється на світ, вона ще не знає, що таке слово. Але саме слово вже знає про неї. Перше, що світ промовляє до немовляти, — це ім'я.

Для когось воно лягає на долю, мов світло в вікно. Для когось — мов тінь, що довго не відпускає.

Тиха межа

Були часи, коли в українських селах існувала тиха межа між дітьми, зачатими під покровом шлюбу, і тими, хто прийшов у світ поза ним.

Останніх називали по-різному: десь — букартом, десь — бенькартом, копилем, найдухом, байстрюком. Ці слова несли в собі не просто опис, а цілий всесвіт упослідження.

Та найглибший слід залишалося не прізвисько. Найглибший слід — це ім'я, яке священник виводив у метричній книзі.

Печатка пера

Він міг обрати звичне ім'я з календаря. Але часто брав інше. Те, що не співалося з материнською піснею. Те, що не легко лягало на язик сусідці.

Імена, які стояли осторонь від гурту, мов високі хрести на роздоріжжях.

Акт влади

Це був тихий акт влади. Священник тримав у руках перо, і цим пером він наче казав: твій початок був не такий, отже й шлях буде інший.

Ім'я ставало печаткою. Не на тілі — на папері. Але папір у ті часи був довговічніший за забуття.

На Стрийщині існувала навіть звичка: позашлюбним хлопчикам давати одне з двох імен — Гаврило чи Данило. Ніби долю можна було звузити до вибору між двома святими, яких ніхто в селі не мав.

Десь імена брали з календаря, але шукали найрідші. Десь — поза календарем, керуючись лише внутрішнім холодом. Молоді парохи, що тільки-но прийшли на парафію, частіше схилялися до таких виборів. Їхнє перо ще не втомилося від людських історій.

Дві долі

Та люди вміли оборонятися від печаток. У пбуті дитина могла стати зовсім іншою.

Мати, баба, повитуха — хтось обов'язково знайде інше звучання, лагідніше, ближче до серця. Автоном ставав Хримом. Евпраксія — Охрашкою. Церква записувала одне, а двір знав інше.

Так і жили: з двома іменами, з двома долями — одна для неба, інша для землі.

Що кажуть книги

Метричні книги села Бітля, що їх досліджували історики, кажуть інше, ніж народна пам'ять. За сто років позашлюбних дітей було небагато — лиш чотири відсотки. І більшість із них таки отримували звичні імена.

Печатка ягала не на кожного. Лише на тих, кого зачепило перо суворого пароха, або на тих, чия мати не мала кому заступитися словом.

Історія зі стайні

Є історія про художника, який народився в стайні від глухонімої жебрачки. Священник записав його як Епіфанія, бо хрестив у день цього святого. Але світ знав його як Никифора.

Він малював церкви, і його фарби були голосніші за будь-яку печатку.

Коли стерлося

З часом традиція зникла. Мода на імена змінилася. Ті, що колись були знаком ганьби, тепер звучать звично, навіть мелодіно.

Христина — одне з найпоширеніших імен. Нечипір лишився в романі. Йов — у Біблії. А букарти, бенькарти, байстрюки — у спогадах старожилів, що самі поступово відходять у тінь.

Лишаються лише записи у жовтих книгах, де чуже перо колись вирішило, хто як увійде у світ.

Та якщо подумати — ніхто не в силі написати чужу долю до кінця. Навіть ім'ям.

Бо справжнє ім'я дитини — це не те, що прошепотів священник над купеллю. Справжнє ім'я — те, яким її покличе вітер, коли вона вперше піде в поле сама.